Автобіографія Юрія Якіменко

/Files/images/okraina.jpgНародився в місті Ізмаїлі Одеської області в 1969 році. Випускник ЗОШ № 6. Вступив до Київського політехнічного інституту. Через рік був призваний до лав СА. Демобілізувавшись, одружився на кременчужанці, з якою переписувався, познайомившись через газету «Комсомольська Правда». Перейшов на заочне навчання, привіз дружину в Ізмаїл, де в морському торговому порту з тієї пори і працюю. У 1994 р. закінчив інститут за спеціальністю інженер -механік. Виховую доньку та сина. Живу в недобудованому власному будинку з городом на околиці Ізмаїла.

Пробудження інтересу до літератури і творчості відчув рано. У десятирічному віці спільно з молодшим братом випускав домашню стінгазету . Відсилав перші вірші в дитячі журнали, отримував негативні відповіді і по-дитячому швидко до цього збайдужів, захопившись філателією і нумізматикою . Займався бігом на спринтерські дистанції. Перечитав всього доступного в ті роки Жюля Верна. З великою любов'ю перечитував поетичні казки Пушкіна. Однак до шкільної літературної програмі ставився прохолодно: не розумів Достоєвського, насилу подужав «Війну і мир» Толстого. У 9-10 класах випробував перші нерозділені почуття до новенької однокласниці. Писав для неї наслідувальні вірші. Брав уроки класичної гри на гітарі шестиструнної. Після одруження закинув все, крім читання книг. Вірші писав епізодично, складав їх незакінченими в стіл. Навчаючись на останніх курсах інституту, несподівано для себе виявив здібності в курсі філософії, був запрошений на філософський факультет для подальшого навчання, але відмовився переходити з механічного. В останні роки відчув тягу до психологічної літературі. Перечитав все, що зміг знайти з Достоєвського і деякі дослідження його творчості. Захопився поезією Б.Окуджави, І. Бродського, В.Висоцького. У 2003р. зважився показати свої вірші в редакції газети «Собеседник Ізмаїла». Спочатку був зустрінутий стримано, але вірші залишили для доопрацювання. Отримав першу професійну критичну рецензію. Терпляче працював над кожним словом, ходив до редакції, як на службу, і через три місяці був нагороджений першою публікацією. Епізодично друкувався в місцевих газетах. Незабаром був запрошений головою Ізмаїльського літературного об'єднання Оксаною Картельян до участі в альманасі «Літературний Ізмаїл», який вийшов у світ в 2004 р. А з 2005 р. став брати участь у всеукраїнському літературному альманасі «Від серця до серця» і в міжнародному альманасі «Провінція» (Запоріжжя).

Творчість Юрія Якіменко

МАЛАЯ РОДИНА

Я не приму слепой и рабской Любви,
согласной всё простить,
Но перед степью бессарабской
Хочу колени преклонить.

Сбиблейских дней пути народов
Пересекают эту степь.
Благословенная природа
Всем дарит щедро соль и хлеб.

Здесь тополей седых прохлада
И ароматная полынь.
Янтарь хмельного винограда
Переливает неба синь.

И в летний зной у водопоя
Овец обширные стада.
Всё здесь обласкано покоем -
Поля, селенья, города.

И меж реальностью и сказкой
Всего лишь тоненькая нить...
Я перед степью бессарабской
Хочу колени преклонить.

СВИДАНИЕ

Девы прелестной глаза вспоминая,
Вижу я берег родного Дуная.
Берег обрывистый, берег высокий,
Так бесконечно сегодня далёкий.

В сумраке вечера юная дева
В платьице белом - весны королева -
К ивушке старой крадется босая,
Взгляд беспокойный на берег бросая.

К морю следы её вынесет речка.
Шепот листвы успокоит сердечко.
Девичьи плечики, тонкую шею
Милого руки сегодня согреют.

Ночь пролетит перелётною птицей.
Время наступит влюблённым проститься.
Ивушка скроет листвой от прохожих
Всё, что сердечко её так тревожит.

СТАРЫЕ УЛИЦЫ

Старые улицы нашего города

Будто стесняются времени нового,

Крыши домов преклоняя, как головы,

Ближе и ближе к земле.

Старые улицы, как долгожители,

Прошлых столетий седые хранители.

Как беспокойные наши родители,

Боль свою прячут в себе.

Старые улицы… Не в чем им каяться,

Стыдно им, немощнымв пояс нам кланяться.

Может, судьба их - на старости маяться

В жёлтой буджакской пыли.

Может, когда-нибудь мы догадаемся,

Что-то исправить еще попытаемся...

После того как однажды состаримся

На перекрёстках Земли.

ВЕСНЕ - ВСЁ РАВНО

Однажды мальчишка, смешной фантазёр,

Писал акварелью картину:

Плывет белым лебедем - гладью озер -

Весна через всю Украину.

А следом за ней тяжелеют снега,

Сползая от солнца в овраги,

И ниже как будто стоят берега,

А реки полнеют от влаги.

Вот первый разбужен зелёный росток.

За ним - миллионы внезапно

Единым ковром покрывают восток,

И центр, и - далее - запад.

Навстречу весне, улыбаясь, бегут

Ребята, их папы и мамы...

Весне всё равно, на каком берегу

Находятся наши «майданы».

***

Два человека, мне родных,

Идут по улице навстречу.

В лучах вечерних золотых

Издалека я их замечу.

Они о чём-то говорят,

Несут портфели за плечами.

Я этим двум благодаря Безмерно счастлив вечерами.

Девчонка - девушка почти,

Мальчишка младше, но ершистей.

Они - надежды и мечты,

Источник всех отцовских мыслей.

ДЕТСТВО

Где же вы, песни мои разудалые?

Где же вы, мысли мои развесёлые?

Или вы где-то дорогами талыми

Сгинули в поле за дальними селами?

Или вас прячут родители строгие

В хате, которую прадеды строили,

Там, где рождались мои босоногие

Детства далёкого чудо-истории?

Или соседская девочка рыжая

Вас у плетня полонила загадками?

Или вы, кем-то за шалость пристыжены,

Мчитесь под гору зелёными грядками?

Тропками пыльными, зорьками алыми

Детство отмерили пяточки голые.

Где же вы, песни мои разудалые?

Где же вы, мысли мои развеселые?

ДРАМА

Два рыбака, закинув сети,

Сошлись так близко у реки,

Что, спутав снасти, люди эти

Себя на голод обрекли...

...Так иногда двоим влюблённым

До свадьбы грезится о том,

Что им - любовью окрыленным -

Любое дело ни-ла-чём.

Но лишь они сойдутся ближе,

Почуяв друг над другом власть,

Глядишь - один из них унижен,

Другой его тиранит всласть.

И в суете на поле брани

Надежд наивных гибнет рать.

Увы, семейной жизни грани

Терпеньем надо притирать.

УТРО

Неслышно, крадучись, как вор,

Рассвет ступает осторожно

По спальне, в полумраке штор

Свой узел развязав дорожный.

И утро акварелью стен

Прольётся на пол мягким светом,

Отодвигая ночи плен

От окружающих предметов.

И в тихом шорохе теней

Твой вздох услышав, просыпаюсь:

Ты спишь в объятьях простыней -

Гляжу и молча восхищаюсь

СОРОК ПЕРВЫЙ

памяти маминой старшей сестры Маруси, умершей в отступлении от голода...

Посвящается маминой старшей

сестре, умершей от голода

ребёнком во время войны

Мне видится сквозь годы сорок первый,

Трагический, многострадальный год.

Разлучница-война в шинели серой

Смертельный объявила свой поход.

А где-то над Дунаем в отчем доме

Двоим у колыбели не до сна.

Всё только началось и на подъёме

Вдруг пропасть – под названием война.

Ему на фронт, а ей судьба иная –

Пожарища, дороги и мосты.

Марусю, дочь, к сердечку прижимая,

Напуганная мать бежала в тыл.

Притихли бессарабские просторы,

Поникли виноградники, сады.

Шли тысячи людей, потупив взоры,

Спасаясь от негаданной беды.

Для каждого свой промысел у Бога.

Настиг беглянок голод – тихий враг.

Едва начавшись, кончилась дорога

Дитя земли у берегов Днепра.

У выжженного порохом селенья

Под яблонькой в саду поставив крест,

Простилась мать сама с собой. И тенью

Пошла назад, домой, из дальних мест…

…Наступит долгожданный сорок пятый.

Солдат вернётся в полумёртвый дом

И на двоих поделит боль утраты,

И свет зажжёт над отчим очагом.

Кiлькiсть переглядiв: 1055