• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Краєзнавство
• Письменники та поети Ізмаїла
• Марина Копаной

Марина Копаной про себе

Народилася 2 червня 1963 року в славному місті Одесі. І, як справжня одеситка, наділена багатьма талантами: почуттям гумору, веселим і товариською вдачею, поетичною душею, музичної натурою. Після десятирічки закінчила з відзнакою медучилище № 1. Вийшла заміж, виїхала до м. Рені, де прожила довгі роки. Самий значущий успіх в житті - чудові діти: син і дочка. Вони - моя опора у важкі хвилини, радість і втіха.

Поезія для мене - не просто захоплення, це стан душі. Я не можу не писати, як не можу не дихати.

Участь у різних фестивалях і конкурсах для мене - можливість оцінити себе, рівняючись на кращих: радуючись чужим успіхам, шукати нові шляхи до досконалості.

Лауреат III ступеня I обласного фестивалю поезії «Осінь у Бірзулі», лауреат II ступеня III обласного фестивалю афганської та військово-патріотичної пісні «У XXI століття - без війн», лауреат обласного фестивалю-конкурсу «Таланти твої, Україно!» 2001г., переможець обласного туру II Всеукраїнського огляду народної творчості в 2001 році. Учасник I Всеукраїнського фестивалю-конкурсу військово-патріотичної пісні «Афганістан звучить в моїй душі» - 2007 рік.

Найбільш значуща оцінка моєї творчої діяльності - це «подяка» від Ренійської райдержадміністрації літературному клубу «Джерела» при Ренійському районному центрі соціальних служб для молоді, і особисто мені як його голові, «... за активну участь у громадському житті району, пропаганду українського та інших національних мов, внесок у патріотичне виховання підростаючого покоління». І як перша сходинка на шляху до досконалості, що пробився крізь асфальт байдужості крихкий паросток - збірка віршів « Джерела», який об'єднав не професійних поетів, а тих, у чиїх душах живе почуття прекрасного і любов до рідного краю. Я рада, що була його ініціатором і упорядником. Намагаюся завжди пам'ятати, що світ - дзеркало, тому дивлюся в нього з посмішкою. Мрію і впроваджую свої мрії в життя.

Про творчість Марини Копаной

Читаючи вірші Марини Копаой, я поставив собі питання: «А власно кажучи, що означає термін «жіноча поезія» ? Ну, начебто, відповідь напрошується - поезія про любов. Але ось тут і виникає це саме невловиме «начебто».

Жіноча поезія, жіноча проза ...

Ну, постараємося зрозуміти, що рухає пером Марини Копаной. Отже:

«Безумной страстью опьянен,
Парчу срывает ветер с кленов.
И беззащитно обнаженный,
Сгорает день большим костром.
Но в том костре сгореть дотла
Не смогут все воспоминанья,
Пока в душе живут желанья
И у мечты есть два крыла».

Н-да, «жіноча поезія» у віршах Марини Копаной, схоже, дасть фору масі представників «чоловічої».

Власне, нічого дивного тут немає. Марина Копаной - просто справжній поет, який не захоплюється дрібницею і не ставить себе на чільне місце, а йде від базових цінностей людства. Від вічних цінностей. Цих цінностей небагато: народження, любов, смерть. Як все ясно! Але ... не кожному, ох не кожному дано дійсно відчути, а не повторювати слова, думаючи, що вони самі по собі мистецтво. Ні, твором слова, зібрані укупі, стають тоді, коли вони пишуться не просто рукою, а коли народжуються у серці, коли несуть з собою заряд справжніх почуттів, емоцій. І тоді відбувається звичайне чудо - емоції майстра виявляються нашими емоціями. Та власне вони і були у нас, та якось ми їх не помітили, чи що ...

А ось Марина Копаной помічає! І ще вміє донести до читача. Адже це і є найважливіше - донести до читача, успішно торкнутись його свідомості, розбудити почуття ...

Цим умінням - достукатися до читача - володіють небагато. А для Марини Копаной - природно. Приклад? Будь ласка!

«Не грусти, мой милый,
Не считай года.
Пусть уходят с ними
Горе и беда.
С нами не простится
Нежность и любовь.
В детях повторится
Наша юность вновь!»

Залишається побажати Марині Копаня не просто успіхів, а Великих успіхів !

Павло Мацкевич , член Спілки письменників Москви, гл. ред. літературно-художнього і громадсько-політичного журналу « Аve » та збірника «Південний місто».

Вірші Марини Копаной

Кто-то выдумал разлуки,
Дождь осенний и туман.
Я же — трепетные руки,
Млечный путь, лугов дурман.

Кто-то выдумал метели,
Бор дремучий, лебеду.
Я придумала капели
И черемуху в саду.

Кто-то выдумал безбрежный
Океан тоски и льдин.
Я же — острова Надежды,
Паруса для бригантин.

Вновь лежит передо мною
Чистый лист и новый день,
И судьба своей рукою
Мне рисует свет и тень.

Ну, а я добавлю краски:
Изумруд и бирюзу,
Каплю нежности и ласки,
На листочек — стрекозу.

В свет добавлю позолоты,
Тень раскрашу серебром.
Даст мечта мне для полета
Крылья, вытканные сном.

Как рождаются стихи

Как рождаются стихи? —
Из безумной чепухи!
Из обид и горьких слез.
Из фантазий, сладких грез.

Из росинок на цветах,
Из огня в твоих глазах,
Слова, брошенного вскользь —
То ли в шутку, то ль всерьез.

Из ромашек на лугу,
Старых ив на берегу.
Из прозрачной тишины,
Из лазоревой волны.

Как рождаются стихи,
Словно белый пух, легки?
Из тумана над рекой,
Ясных звезд над головой...

Птичий клин перечеркнет
Строчками небесный свод.
Соберу я строчки те,
Разложу их на листе.

А стихов я не пишу.
Просто ими я дышу.

***

Хочешь сказать — скажи.
Хочешь писать — пиши.
Мысли свои сложи
Кружевом слов в узор.
Правду возьми без лжи,
Радугу — в витражи.
Из уголков души
Вымети лишний сор.

Пусть кто-то скажет, пусть: —
Не для тебя тот путь,
И про стихи забудь.
Все это полный вздор!
Ты, прогоняя грусть,
И постигая суть,
Истину не забудь.
Ту, что рождает спор.