• Вы находитесь здесь:

• Главная
• Писатели и поэты нашего края
• Владимир Рева

Творческая автобиография Владимира Ревы

Початок

Все почалося після шостого класу. Несподівано для себе і для батьків я засів за «Оповідь про хлопчика». Були забуті улюблені голуби-вертуни, рибалка, безкінечні вештання по берегах Сливкиного ставка у пошуках гніздовища синього лебедя. Сільські фантазери говорили, що казковий лебідь літає тільки поночі і випромінює блакитне сяйво, а в гнізді лежать яєчка з «чистого золота». Це все було забуте — я сидів і писав. Коли почався новий учбовий рік і вчителька запропонувала домашній твір на тему «Як пройшли мої літні канікули», я приніс свого товстелезного зошита. Накручено там було багато. Вчителька прочитала і таємниче-довірливо запитала: «Скажи чесно, у кого ти списав?»

Мама сміялася. Батько ходив задумливим. Друзі-голуб'ятники дивилися на мене з побоюванням. Я відчував себе героєм. Це був перший літературний успіх.

А взагалі серйозним випробуванням була поема «Сильні світи цього» в солдатському самвидаві під назвою «Ін-фоліо». Було це так. Декілька обдарованих студентів, котрі служили в армії разом зі мною, вирішили видати колективну збірку своїх творів, бо ніхто не друкував нас — ні «Юность», ні «Смена», ні «Красная звезда», ні «Огонек». Журнальчик назвали «Ін-фоліо» (половина аркуша паперу). Мабуть, це був перший самвидав в Радянській Армії. До цих пір про щось подібне не чув.

Наша військова частина була ракетною, дуже засекреченою, закамуфльованою під «Автошколу», на складах з атомними боєголівками висіли дуже скромні написи «Склад запчастин», «Продовольчий склад», «ТЗМ». І ми носили емблеми в вигляді автомобільних шин під мініатюрними крильцями богині Ніки. Так що вихід «у світи» нашого часопису — це ціла детективна історія: друкували в одному екземплярі, за залізними дверима «секретної частини», в штабі полку, біля прапора («пост № 1»), на надсекретній шифрувальній машинці. За такі речі за тих часів можна було одержати п'ять, а то і більше років. Але ми були молоді, безтурботні, закохані, а поряд шуміли безкрайні соснові ліси Прикарпатського воєнного округу. Наснага була такою невичерпною, що ніхто не думав про наслідки. На щастя, все обійшлося. Зрозуміло, що в «Ін-фоліо» автори не критикували ні соціалізм-комунізм, ні членів Політбюро, ні хрущовської кукурудзоманії -- була лірика, новели-мініатюри. Самвидавом ми пишалися. У мене є велике бажання поіменно назвати наших «натхненниць», та читач їх зустріне на сторінках цієї збірки. Як і друзів, і ворогів. Де вони тепер?

Володимир Рева.

Р.5. Слава Богу, сьогодні можна писати про що завгодно. Але в сучасній літературі героями стали злодій, повія, вбивця і злочинець, олігарх і рекетир. Прийшла нова кон'юнктура — колись вона була червоною, а тепер — чорна. Складається іноді враження, що поставлена мета дослідити анатомію людського страху. Кажуть, пішла така мода.

Читачу мій, література (особливо поезія) — це все-таки храм, а не сміттєзвалище. Для мене вона була і залишається глибоко соціальною, високоморальною і закоріненою в проблеми національні. На цьому і стою.

Произведения Владимира Ревы

Проснуться в полночь

Проснуться в полночь. Закурить.
Тянуть за мыслью мысли нить.
И понять, глядя в потолок,
что разлюбить тебя не смог,
что нас рассудит пропасть дня.
Такая участь у меня.

Ветрам — полет

Ветрам — полет.
Воде — прохлада.
Стране — покой.
Друзьям — свободу.
И только мне тащиться надо
по бездорожью в непогоду.
Края родного пепелища
Лежат призывно и нетленно.
Народу — сон. Животным — пища.
А мне — светильник Диогена.

Написать бы стихи без слов

Написать бы стихи без слов,
без хрустальных замков и снов,
без молитв и клятвенных слез,
чтоб, читая, вздыхал Христос,
чтоб воскресли отец и мать...
Мне таких стихов не писать.

Голова ли моя нездорова

Голова ли моя нездорова,
или вымучила болезнь,
только в венчиках болиголова,
зарождается тихая песнь.
Ах, Есенин, веселое имя,
я твои целовал следы,
я болел над стихами твоими,
как сгорают на солнце цветы.
Ах, Сергей Александрович, милый,
неспроста головная боль.
Над твоею зеленой могилой
бьют поклоны поэт и король.
Голубой океан песнопенья!
Золотые звенят слова.
Оттого над твоей светотенью
разболелась моя голова.

Большая вьюга за окном

Большая вьюга за окном,
а маленькая — в чайнике
с напевами печальными,
и ветер сотрясает дом,
и темень глупая, как смерть,
и темень, темень бесится, —
в такую околицу не грех,
наверно, умереть.
То ли бушует Саваоф
над шиферными крышами,
то ли на суд Всевышнего
метелица взяла плей — офф.
То ли грохочет эшелон,
Срываясь в пропасть белую, —
какими децибелами
измерить сей Армагеддон?
И все ж, заварим крепкий чай...
Парок плывет над чашкою...
Все это только частности,
и буря говорит: прощай.
И вот забрезжила звезда,
как Божье сострадание.
Блажен, кто испытанием
Переболеет без труда.
Я выхожу встречать зарю
с надеждою на вешнее
и солнышко безгрешное
благодарю. Благодарю.

Мандрівка на Дунай

Поема (уривки)

Коли натхнення світла тінь
Мене вела у далечінь,
у той благословенний край,
де плеще голубий Дунай,
я вибрав з чистопілля слів
одне-єдине на засів:
«поїхали» — як талісман,
що пронесе Іван Жупан —
мій нерозважливий дивак,
Герой поеми, неборак!

Мій побратим і бізнесмен,
вусатий, як квітневий клен,
козацький син Іван Жупан
(колись — товариш, зараз — пан)
іти надумав в Ізмаїл
(а в давнину — містечко Сміл),
щоправда, не на двох своїх!
був нетерплячим, як на гріх,
щоб стільки міст пройти і сіл
з Русанівки на Ізмаїл.

Ось Ізмаїл — великий порт,
зелене місто, перший сорт,
до Паски вибране яйце;
своєю статтю і лицем
між Кілією і Рені
нагадує у наші дні
про катерининську війну,
що стала гірша полину
для запорозьких козаків,
Її величності синів,
чиї замулені кістки
лежать в фарватері ріки

Все тут змішалось і сплелось,
як в сьогоденні повелось:
скупі, розсудливі, пусті,
сердиті, змучені, прості.
Було немало росіян,
болгар, румунів, молдаван,
цигани купчились в юрбі,
а козаків — то так собі.
І шавардак стояв такий,
що забери його лихий:
бо від своїх і від гостей
багато пліток і вістей...
(Я ставлю тут крапки, крапки,
читач доповнить залюбки).
Такий сучасний Вавілон —
наш придунайський регіон.
І де тут Захід, де тут Схід?
Івана кличуть на обід,
де подавалось: каварма,
з овечим сиром чулама,
шашлик з печінки (фрігеруй —
пекучий, тільки в вуса дуй),
духмяна чорба і курбан,
і фарширований шаран,
і баклажани з лутаком,
селерою і часником, —
багато смаковитих страв,
Іван все їв і вихваляв
то бессарабський інтелект,
то бессарабський діалект.

Гуляли-пили до зорі,
пісенна суміш — попурі
летіла до дунайських хвиль —
такий затверджується стиль
на спадщині Країни Рад;
де до ладу, а де не в лад
зухвало правив тамада,
вино лилося, як вода:
червоний зайбер, каберне, —
так починалося турне
подалі від столичних кіл.
Славетне місто Ізмаїл!
Іван набрався через край
і все співав: «Дунай, Дунай...»