Автобіографія Володимира Реви

Все почалося після шостого класу. Несподівано для себе і для батьків я засів за «Оповідь про хлопчика». Були забуті улюблені голуби-вертуни, рибалка, безкінечні вештання по берегах Сливкиного ставка у пошуках гніздовища синього лебедя. Сільські фантазери говорили, що казковий лебідь літає тільки поночі і випромінює блакитне сяйво, а в гнізді лежать яєчка з «чистого золота». Це все було забуте — я сидів і писав. Коли почався новий учбовий рік і вчителька запропонувала домашній твір на тему «Як пройшли мої літні канікули», я приніс свого товстелезного зошита. Накручено там було багато. Вчителька прочитала і таємниче-довірливо запитала: «Скажи чесно, у кого ти списав?»

Мама сміялася. Батько ходив задумливим. Друзі-голуб'ятники дивилися на мене з побоюванням. Я відчував себе героєм. Це був перший літературний успіх.

А взагалі серйозним випробуванням була поема «Сильні світи цього» в солдатському самвидаві під назвою «Ін-фоліо». Було це так. Декілька обдарованих студентів, котрі служили в армії разом зі мною, вирішили видати колективну збірку своїх творів, бо ніхто не друкував нас — ні «Юность», ні «Смена», ні «Красная звезда», ні «Огонек». Журнальчик назвали «Ін-фоліо» (половина аркуша паперу). Мабуть, це був перший самвидав в Радянській Армії. До цих пір про щось подібне не чув.

Наша військова частина була ракетною, дуже засекреченою, закамуфльованою під «Автошколу», на складах з атомними боєголівками висіли дуже скромні написи «Склад запчастин», «Продовольчий склад», «ТЗМ». І ми носили емблеми в вигляді автомобільних шин під мініатюрними крильцями богині Ніки. Так що вихід «у світи» нашого часопису — це ціла детективна історія: друкували в одному екземплярі, за залізними дверима «секретної частини», в штабі полку, біля прапора («пост № 1»), на надсекретній шифрувальній машинці. За такі речі за тих часів можна було одержати п'ять, а то і більше років. Але ми були молоді, безтурботні, закохані, а поряд шуміли безкрайні соснові ліси Прикарпатського воєнного округу. Наснага була такою невичерпною, що ніхто не думав про наслідки. На щастя, все обійшлося. Зрозуміло, що в «Ін-фоліо» автори не критикували ні соціалізм-комунізм, ні членів Політбюро, ні хрущовської кукурудзоманії -- була лірика, новели-мініатюри. Самвидавом ми пишалися. У мене є велике бажання поіменно назвати наших «натхненниць», та читач їх зустріне на сторінках цієї збірки. Як і друзів, і ворогів. Де вони тепер?

Володимир Рева.

Р.5. Слава Богу, сьогодні можна писати про що завгодно. Але в сучасній літературі героями стали злодій, повія, вбивця і злочинець, олігарх і рекетир. Прийшла нова кон'юнктура — колись вона була червоною, а тепер — чорна. Складається іноді враження, що поставлена мета дослідити анатомію людського страху. Кажуть, пішла така мода.

Читачу мій, література (особливо поезія) — це все-таки храм, а не сміттєзвалище. Для мене вона була і залишається глибоко соціальною, високоморальною і закоріненою в проблеми національні. На цьому і стою.

Творчість Володимира Реви

МАНДРІВКА НА ДУНАЙ

Поема Частина перша

ВСТУП

Коли натхнення світла тінь

Мене вела у далечінь,

у той благословенний край,

де плеще голубий Дунай.,

я вибрав з чистопілля слів

одне-єдине на засів: «поїхали» —

як талісман, що пронесе Іван Жупан —

мій нерозважливий дивак,

Герой поеми, неборак!

Мій побратим і бізнесмен,

вусатий, як квітневий клен,

козацький син Іван Жупан

(колись — товариш, зараз — пан)

іти надумав в Ізмаїл (а в давнину — містечко Сміл),

щоправда, не на двох своїх!

був нетерплячим, як на гріх,

щоб стільки міст пройти і сіл з

Русанівки на Ізмаїл.

Ось Ізмаїл — великий порт,

зелене місто, перший сорт,

до Паски вибране яйце;

своєю статтю і лицем

між Кілією і Рені нагадує у наші дні

про катерининську війну,

що стала гірша полину для

запорозьких козаків, її величності синів,

чиї замулені кістки „лежать в фарватері ріки

Все тут змішалось і сплелось,

як в сьогоденні повелось:

скупі, розсудливі, пусті, сердиті,

змучені, прості. Було немало росіян

, болгар, румунів, молдаван,

цигани купчились в юрбі,

а козаків — то так собі.

І шавардак стояв такий,

що забери його лихий:

бо від своїх і від гостей багато пліток і вістей...

(Я ставлю тут крапки, крапки,

читач доповнить залюбки).

Такий сучасний Вавілон —

наш придунайський регіон.

І де тут Захід, де тут Схід?

Івана кличуть на обід, де подавалось:

каварма, з овечим сиром чулама",

шашлик з печінки (фрігеруй — пекучий,

тільки в вуса дуй, духмяна чорба і курбан,

і фарширований шаран",

і баклажани з лутаком, селерою і часником, —

багато смаковитих страв,

Іван все їв і вихваляв то

бессарабський інтелект, то

бессарабський діалект.

Гуляли-пили до зорі, пісенна суміш —

попурі летіла до дунайських хвиль —

такий затверджується стиль

на спадщині Країни Рад; де до ладу,

а де не в лад зухвало правив тамада,

вино лилося, як вода: червоний зайбер,

каберне, — так починалося турне

подалі від столичних кіл.

Славетне місто Ізмаїл!

Іван набрався через край

і все співав: «Дунай, Дунай...»

***

Проснуться в полночь. Закурить.

Тянуть за мыслью мысли нить.

И понять, глядя в потолок,

что разлюбить тебя не смог,

что нас рассудит пропасть дня.

Такая участь у меня.

Ветрам — полет. Воде — прохлада.

Стране — покой. Друзьям — свободу.

И только мне тащиться надо по

бездорожью в непогоду. Края родного пепелища

Лежат призывно и нетленно.

Народу — сон. Животным — пища

. А мне — светильник Диогена.

Написать бы стихи без слов,

без хрустальных замков и снов,

без молитв и клятвенных слез,

чтоб, читая, вздыхал Христос,

чтоб воскресли отец и мать...

Мне таких стихов не писать.

Голова ли моя нездорова,

или вымучила болезнь,

только в венчиках болиголова,

зарождается тихая песнь.

Ах, Есенин, веселое имя,

я твои целовал следы,

я болел над стихами твоими,

как сгорают на солнце цветы.

Ах, Сергей Александрович, милый,

неспроста головная боль.

Над твоею зеленой могилой

бьют поклоны поэт и король.

Голубой океан песнопенья!

Золотые звенят слова.

Оттого над твоей светотенью

разболелась моя голова.

***

Большая вьюга за окном, а маленькая —

в чайнике с напевами печальными,

и ветер сотрясает дом, и темень глупая,

как смерть, и темень, темень бесится, —

в такую околицу не грех, наверно, умереть.

То ли бушует Саваоф над шиферными крышами,

то ли на суд Всевышнего

метелица взяла плей — офф.

То ли грохочет эшелон,

Срываясь в пропасть белую, —

какими децибелами измерить сей Армагеддон?

И все ж, заварим крепкий чай...

Парок плывет над чашкою...

Все это только частности, и буря говорит:

прощай. И вот забрезжила звезда,

как Божье сострадание.

Блажен, кто испытанием

Переболеет без труда.

Я выхожу встречать зарю с надеждою

на вешнее и солнышко безгрешное благодарю. Благодарю.

Кiлькiсть переглядiв: 959