Надія Паршихіна

/Files/images/parshihina.jpgПоезія, вся, як сказав поет - це «їзда в незвідане». Тобі ще не зовсім відомо, які понад хмари і дали або потаємні куточки обмолоту твоя уява і мислення, що малює не просто слова і картини, але образи; ти ще й самому собі не поясниш виразно, куди ж тебе винесуть крила творчого натхнення і фантазії; але все одно внутрішньо вже передбачається, якою виявиться шлях і де - останньою крапкою в ще одному вірші - позначиться «кінцева» і завжди проміжна зупинка. Поезія - це та, як і раніше загадкова, зачарована країна, де не кожному відкритий доступ вільно жити і творити в ній - тільки поетичним щирим натурам, подібно самої правді, дано привілей всюди подорожувати без віз.

Саме такий - не гостюють, а живе в країні поезії, з тонкою душею, неголосним, але справжнім голосом, взятим від звучної арфи поезії, мені видається в кращих своїх віршах поет Надія Паршіхіна.

Коли береш до рук збірка її віршів, спочатку очікуєш звичайної камерної зустрічі з внутрішнім світом і станом людини, якими вони бувають залежно від імпульсів, які посилає життя. Але з перших же віршів Надія Василівна розсіює цю мимовільну читацьку упередженість, автор не розчаровує, вона - зачаровує.

Під тонкою глянсовою обкладинкою звучить зовсім не єдиний «протяжний» одвічний мотив жіночої любові, страждання, радості і смутку, хоча саме любов і зведена на найвищий п'єдестал:

Жизнь — борьба?
Нет, жизнь — любовь!
Остальное все пустое.
Для нее прием готовь,
Если сердце золотое —

звучить оркестр, і звуки його, одягнені в слова, говорять і співають про що, співають про простоту і нерозгаданості людського єства і буття. Про те, що всупереч усьому змушує серце сподіватися, вірити, любити. Звичайно, інтимно - лірична, любовна струмінь, що ллється з джерела душі, розлита по друкованим сторінкам, але вона не настільки багата, тому що

Для лирики —приятной сердцу дамы —
Еще наступит время,а сейчас
Колоколами бьют тревогу храмы,
И смотрят строго пращуры на нас.

Хоча, і в цьому немає суперечності , переважне звучання збірки - це, на мій погляд, перейнятий ліризмом твердження любові до всього сущого, яке вміє бути чарівною і прекрасним.

А тому, хто знову буде питатися, чому автор мало пише «про любов», слід задовольниться відповіддю :

... Да и к чему тревожить старые клише,
Барахтаясь в словесной канители,
Вновь утверждая, что любовь живет в душе,
А уж никак не в грешном нашем теле.
Скажу одно: любовь —награда из наград!
Не каждому дана такая благость.
Того, в ком есть она,узнать поможет взгляд —
Он постоянно излучает радость.

Цю радість лучаться (і повідомляють читачам) багато віршів Надії Василівни. Навіть в самому простому, надокучили, повсякденному, на чому зазвичай не зупиняється випадковий або байдужий погляд, вона вміє розпізнавати згусток поезії, побачивши це по-своєму, знайшовши свої, ємні й точні слова. Ось, наприклад, як можна живописом слова писати червневий сільський ранок:

Июнь расщедрился теплом,
Уже поспела земляника.
Чуть брезжит утро над селом,
Петух заходится от крика.
Ночь коротка, и даже он
Не высыпается, бедняга.
Не досмотрев последний сон,
Из будки вылезла дворняга.
Хозяйка вышла на порог,
Тихонько звякнул рукомойник,
И кошка ластится у ног,
Мурлычет ей:«Бери подойник».
Погладит женская рука
Буренку, та в ответ— с поклоном.
Тугие струи молока
С ведром здоровались со звоном.
Уютную покинув сень,
Пичужки засновали в небе.
И начинался новый день
С заботы о насущном хлебе...

Дивовижне - в простому, воно поруч, але щоб його так побачити, мало бути просто поруч ... І не правда, що поетична майстерність - це така ступінь володіння пером (як зовнішнім інструментом поетичної душі), коли слідів майстерності власне і не видно?

У відгуках на книгу Надії Василівни чомусь старанно підкреслювалося, що професія автора - зв'язківець . Однак, це справа: встановлювати якусь залежність між творчістю і сферою буденної діяльності. Творча особистість має ту самодостатність, щоб відчувати спонукаючи до творчості імпульси в самій собі, без того, щоб над цим був достатній рід щоденних занять та інша привхідна атрибутика. Поет багатогранний, і у нього достатньо внутрішнього багатства і незалежності, щоб відгалужувати свій шлях або хоча б свою стежку.

А я иду своей тропинкой узкой,
И цель моя — не магистраль прогресса
Со скоростью и бешеной нагрузкой
И с торжеством чужого интереса.

І при цьому оголена душа поета ранима і беззахисна , вона вся - оголений нерв :

Помоги мне, судьба,помоги —
Незлобивой, спокойной и нежной
Устоять на земле этой грешной,
Помоги мне, судьба,помоги!

Цілком можна повірити, що автор співвідносить ці молячи - призовні рядки з власною особистістю, але це зовсім не означає, що вірші автобіографічні, що вони - зліпок авторської душі. Вживання особових займенників укупі з інтимними інтонаціями не заважає малювати інші образи, образ ліричного героя. А він, цей герой, може бути і таким:

Вся из грехов,тщусь избежать порока.
Глупа, гневлива,с ближними жестока —
Все лезу к ним в учителя,
Гордыней бесов веселя.
Прости, о Боже, я — Твое творенье,
Вдохни любовь —и обрету смиренье...

Це звернення до Бога як до вищої справедливості не поодиноке і не випадкове. Після епохи безвір'я, що закінчилась помутнінням людської душі, «православ'я чисте слово», а одно «Бога нашого - світло і слово так потрібні нам, як хліб і вода». І важливо коли, як у особливе свято, - Прощена воскресіння , багатьом

И всем, поднявшимся над грешной суетой,
Смысл открывается глубокий и простой
Творцом для нас начертанного круга:
Любить и верить, и прощать друг друга.

Любити і вірити, і прощати один одного! Інакше не можна, тому що природа не створила людей досконалими. У гармонії навколишнього світу ми самі можемо страждати від власної недосконалості, і той, хто за кожну ваду має намір обрушитися на нас з докором, спочатку повинен озирнутися на себе. Тому

Мою судьбу не ставьте мне в вину,
Из полевых цветов не делайте бурьяна.
Была б казна — я отдала б казну
Тому из вас, кто без единого изъяна.

Природа, світ випробують людину на міцність і, існуючи незалежно від людини, спочатку ворожі до неї, тому й без сторонніх закидів, нерозуміння і наклепів їй завжди є чого побоюватися.

Не миновать мне старости сетей,
Но вот чего боюсь я жутко:
Не стать обузой для детей
И не лишиться бы рассудка...

Ради, як цього уникнути і як, немов за допомогою аріадниної нитки, вибиратися з лабіринту і набувати бажане, не може дати ніхто, навіть якщо ти «з природою в спорідненості, а не в сусідстві» і відчуваєш себе вправі виступати з порадами, маєш в душі і за душею достатньо, щоб віддавати, ділитися найпотаємнішим.

Але поет кожен раз, коли його закликає Муза, стає володарем більшого. У нього народжується орган шостого почуття, завдяки чому вдається наділити в слова, здавалося б, невимовне словами. І настільки торкнутися дрімаючих потаємних струни чужої душі, щоб людина, дивуючись, про себе вигукнув і сам себе запитав: «Але ж я теж це знав і відчував! І що ж мені заважало здогадатися і висловити?»

Надія Василівна читає на публіці свої вірші і співає під акомпанемент своєї улюбленої гітари складені нею пісні. Безумовно, коли слово озвучено інтонаціями живого голосу і до нього додаються жест, міміка, чарівність самої особистості, то враження лише зростає. Але в справжніх віршах музика слова звучить і тоді, коли слову ніхто і ніщо «не допомагає», коли воно, беззахисне і самотнє, знімається з паперу тільки очима. І ти вже сам вгадуєш або шукаєш укладений в ньому сенс і відтінки сенсу. Смислів і тлумачень може бути багато, тому що поезія, поетичне «формулювання» не в приклад многозначніше математичних формул. І ще тому, що у кожного свій погляд, свої очі і своя міра розуміння речей. Але кожен, читаючи, знаходить щось своє, найбільш йому співзвучне, близьке. І це теж свідчення, що читач не талапался в мілководді версіфікаторскіх хитрувань, а осягав одкровення і глибину, в яких «повинна» творча принадність таланту.

Какие мне найти слова,
Чтоб тихой музыкой звучали,
Покоем сердце наполняли,
Сплетались дивно в кружева?

Надія Василівна Паршихіна знайшла ці слова .

А. Бєляєв

Стихотворения Надежды Паршихиной

Женам - Мироносицам

Пока мужчины разумом пытались
Понять, что Человек сей - Сын Творца,
Увидев чудо, снова сомневались:
Достоин ли Небесного венца?
Святые жены вслед за Ним ходили,
Словам Его внимая и делам.
Они Христа всем сердцем возлюбили!
И вера их примером служит нам.
Не убоявшись ни молвы, ни власти,
Пришли, чтоб проводить в последний путь
Того, Кто от людей терпел напасти,
И в Ком всей жизни истина и суть.
О добродетель - женское начало!
Горит светильник Мироносных Жен.
Чтоб наша вера во Христа крепчала,
Он был на веки-вечные зажжен.

Колокольный звон над городом

Колокольный звон над городом,
В тихой радости душа.
В храм святой, где слово - золото,
Православные спешат.

Литургия - служба главная,
Гимн воскресшему Христу!
Величавая, всехвальная,
С поклонением Кресту.

Мы молитвами ектении -
Сердцем выстраданных слов,
Просим Бога о спасении
И прощении грехов.

Все святые, Богородица
Смотрят пристально с икон.
Символ веры ввысь возносится -
С ним и немощный спасён!

Торжество великой истины:
В Чаше Бога Плоть и Кровь!
Так за тайной Евхаристии
Входит в нас Сама Любовь!

Кiлькiсть переглядiв: 1018